Підсумок

Підсумки 22-го Мандрівного Docudays UA на Вінниччині

ГО «Унікальна країна» разом із партнерами координувала події 22-го Мандрівного Docudays UA на Вінниччині: покази у Жмеринці, Вінниці та Барі, дискусії про права людини, полон, безпеку, молодь і відповідальність громади...

У листопаді 2025 року на Вінниччині відбулися події 22-го Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Покази, дискусії та освітні заходи проходили у Жмеринці, Вінниці та Барі, об’єднуючи людей навколо тем, про які складно мовчати: війна, полон, безпека, дорослішання, гідність, свобода, відповідальність і право бути почутими.

ГО «Унікальна країна» координувала фестивальні події на Вінниччині разом із партнерами. Для нас важливо, що Docudays UA залишається не просто культурною подією, а простором громадянської освіти, спільного переживання, діалогу й уважного погляду на реальність, у якій ми живемо.

Docudays UA у Жмеринці: два дні кіно, що змінює оптику

У ХАБі ГО «Унікальна країна» у Жмеринці відбулися дводенні покази фестивальної програми. Невеликий простір перетворився на місце зустрічі історій, які неможливо дивитися байдуже, та людей, готових ці історії чути, обговорювати й проживати разом.

Модераторкою обох днів стала психологиня, членкиня ГО «Унікальна країна» Світлана Сільченко.

Відкриття у Жмеринці: санаторій на тлі війни

Фестиваль у Жмеринці відкрився 22 листопада показом фільму «Санаторій» ірландського режисера-документаліста Гара О’Рурка. У своєму дебютному повнометражному фільмі він переносить глядачів до санаторію «Куяльник» на півдні України — місця, де радянська архітектура, чорна лікувальна грязь і щоденна праця персоналу співіснують із реальністю повномасштабної війни.

Смішні й водночас трагічні історії працівників та відвідувачів цього «острівця оздоровлення» поруч із фронтом змусили глядачів замислитися, як ми всі намагаємося жити «нормальне життя» в умовах ненормальної реальності. Стрічку вже відзначила документальна програма BBC Storyville.

Після показу в залі було багато тиші й багато слів. Глядачі ділилися, що фільм повертає до власних спогадів про дитячі санаторії та водночас дуже чітко нагадує: війна тут і зараз, навіть якщо ми п’ємо каву, плаваємо в басейні чи жартуємо з сусідами по палаті.

Війна, пам’ять, материнство: історії першого дня

У перший день жмеринські глядачі також побачили ще три стрічки:

«Де мій бронік?» режисерки Дар’ї Пенькової — історію молодої операторки Даші, яка повертається з Німеччини додому, у прифронтову Дружківку. Зустріч із давнім другом, який тепер воює, розкриває внутрішні конфлікти, відповідальність і ціну недбалості, коли йдеться про життя військових.
«Моя золота дитина» режисера Маартена Де Шуттера — особисту подорож режисера до пам’яті про матір, активістку в галузі боротьби зі СНІДом, феміністку й антропологиню Мартіну де Шуттер. Фільм торкається теми втрати, материнської любові та того, як ми намагаємося відновити зв’язок із тими, кого вже немає поруч.
«Свідки. Полон вбиває» режисерок Марини Кронглевської та Тетяни Симон — один із найболючіших фільмів програми, документальне свідчення про трагедію в Оленівці, де загинули десятки українських військовополонених.

Перший день став справжнім емоційним випробуванням. У багатьох були сльози, які важко було стримати. Глядачі говорили, що після цих історій хочеться подзвонити мамі, обійняти близьких, ще раз сказати «люблю».

Тема фронту, полону й втрат піднімала не лише біль та безсилля, а й дуже велику любов і вдячність тим, хто захищає Україну. У якийсь момент одна з учасниць зауважила: ми так довго живемо в напрузі й тривозі, що забуваємо, як це — просто сидіти разом у теплому приміщенні й дивитися кіно, не озираючись на звук сирени.

Під час фестивалю ніби на мить стало тихіше. І ця тиша дала простір відчути й осмислити те, що з нами відбувається.

Другий день у Жмеринці: безпека в інтернеті, діти, свобода й надія

23 листопада Docudays UA у Жмеринці продовжився ще одним насиченим днем. Попри відключення світла й прохолоду в приміщенні, покази відбулися завдяки генератору — і знову зібрали повну залу. Атмосфера була живою, уважною й довірливою.

Програму відкрила стрічка «Мій щоденник сексуального шантажу» режисерки Патрісії Франкеси. Історія Паті, яку невідомий хакер шантажує особистими файлами, стала приводом для важливої дискусії про безпеку в інтернеті, особливо для дітей та підлітків.

Говорили про «червоні прапорці» для батьків, про те, як помітити зміни в поведінці дитини, і як говорити про інтимні теми так, щоб захистити, а не травмувати.

Далі глядачі побачили:

«Остання пісня з Кабула» режисерів Кевіна Макдональда та Рухі Хамід — історію дівчат-сиріт з Афганістану, для яких музика стала способом виборювати право на майбутнє.
«Як пройшли мої літні канікули?» режисера Антоніо Лукіча — теплу, але водночас дуже чесну розповідь про українських підлітків, які вчаться, мріють і закохуються в країні, де щодня може пролунати тривога.
«У серці долини — спів» режисера Натана Феґана — фільм про людей, які роками перебувають в ізоляції й шукають порятунку в музиці та силі уяви.
«Паперова країна» режисерки Маріон Бое — історію адвокатки Мелані, яка двадцять років допомагає неповнолітнім мігрантам у Франції й фактично стає для них голосом справедливості у складній системі.
«Свідки. Полон вбиває» — повторний показ, на якому глядачі знову проживали історію Оленівки вже з іншим емоційним досвідом після попередніх фільмів.

Другий день став продовженням важливої розмови про права людини, гідність, свободу й відповідальність. Учасники ділилися, що ці історії не відпускають одразу після титрів, а живуть у думках ще довго — змушуючи уважніше ставитися до себе, своїх дітей і людей довкола.

Кіно як простір спільності

Обидва фестивальні дні у Жмеринці показали: документальне кіно — це не лише про факти й події. Це також про довіру, спільний досвід і можливість говорити вголос про те, що болить.

У ХАБі «Унікальна країна» поруч сиділи люди різного віку й досвіду: мами й доньки, військові родини, підлітки, активістки, переселенці. Хтось приходив на один фільм, хтось залишався до пізнього вечора.

Після показів глядачі не поспішали розходитися: пили чай, ділилися враженнями, згадували власні історії, жартували й підтримували одне одного.

Вінниця: дискусія з Максимом Буткевичем

27 листопада 2025 року у Ветеранському просторі «Побратим» у Вінниці відбулася одна з найсильніших подій 22-го Мандрівного Docudays UA на Вінниччині — перегляд і обговорення фільму «Свідки. Полон вбиває» за участі правозахисника, військового та амбасадора фестивалю Максима Буткевича, який понад два роки перебував у російському полоні.

Стрічка документує трагедію в Оленівці й розповідає історії тих, хто вижив або чекає на повернення рідних. Для багатьох глядачів це був перший досвід настільки відвертого занурення у тему полону. У залі панувала тиша, що переходила у важкі запитання, сльози й довгі паузи перед відповідями.

Після перегляду Максим Буткевич поділився тим, що пережив у полоні, і тим, що сьогодні намагається змінити. Він наголосив, що росія свідомо ігнорує міжнародне гуманітарне право, положення Женевських конвенцій не виконуються, а міжнародні організації, зокрема МКЧХ, мають значно рішучіше реагувати на порушення.

«Ми не маємо складати руки, доки справедливості не буде. Історія знає багато воєн, і далеко не всіх винних у злочинах вдалося притягнути до відповідальності. Але ми зобов’язані намагатися», — підкреслив Максим Буткевич.

На події були присутні ветерани, які також розповіли про свій досвід війни й полону, а також родичі військових, які сьогодні вважаються безвісти зниклими або перебувають у російському полоні.

Особливо болючими стали розмови про жорстокість і катування, які переживають українські полонені, про пошук безвісти зниклих військовослужбовців і про відсутність достатньо прозорих механізмів, які б дозволяли родинам швидко встановлювати долю своїх близьких.

Представники простору «Побратим» обмінялися з Максимом Буткевичем контактами. Учасники домовилися тримати зв’язок і підтримувати одне одного там, де це можливо, зокрема у питаннях пошуку безвісти зниклих.

Військова психологиня Неля Куцак підкреслила важливу думку: готувати потрібно не лише військових до повернення, а й суспільство — до прийняття людей, які пройшли полон, катування та важкий досвід війни.

Фільм і дискусія допомогли цивільним краще зрозуміти, які випробування проходять полонені й чому процес реінтеграції є настільки складним і тривалим.

Це була не просто розмова після фільму. Це була зустріч із правдою, яку важко чути, але неможливо не почути.

Docudays UA у Барі: п’ять днів кіно й тренінгів для молоді

У місті Бар Вінницької області відбулися п’ятиденні кінопокази та серія освітніх заходів у межах 22-го Мандрівного Docudays UA. Протягом тижня учні, студенти, педагоги та активна молодь громади дивилися документальні стрічки, обговорювали побачене й шукали відповіді на непрості запитання про війну, дорослішання та відповідальність.

Модератором подій став громадський діяч, голова правління Фонду громади «Барі» Роман Мочарний.

Покази відбувалися на різних локаціях Барської громади — у навчальних закладах, бібліотеці та молодіжних просторах. Незалежно від місця, спільною залишалася атмосфера зосередженості, довіри та відкритості.

Цьогоріч барчани побачили дві знакові стрічки:

«Де мій бронік?» режисерки Дар’ї Пенькової — історію повернення молодої операторки у прифронтову Дружківку й складних внутрішніх конфліктів, з якими стикається людина поруч із війною.
«Як пройшли мої літні канікули?» режисера Антоніо Лукіча — фільм про українських підлітків, які намагаються вчитися, мріяти та жити «звичайне» життя під звуки сирен.

Обидві стрічки викликали сильні емоції та стали початком розмов про страх і сміливість, вибір і відповідальність, дорослішання й людську стійкість. Молоді люди говорили про власні відчуття безпеки й небезпеки, про те, як війна змінює їхні плани, мрії та уявлення про майбутнє.

Тренінги у Барській громаді: участь і цифрова безпека

Паралельно з кінопоказами у Барській громаді відбулися два тренінги для молоді, які поглибили теми фільмів і допомогли перевести емоції у практичні знання та навички.

У Барському ліцеї №3 пройшов тренінг «Партисипативна демократія (демократія участі)», який провів Роман Мочарний. Разом з учнями він досліджував, як молодь може впливати на зміни у власній школі та громаді, які інструменти участі доступні вже сьогодні та як перетворити ідею на реальну ініціативу.

Робота в малих групах, обговорення та практичні завдання показали підліткам, що їхній голос має значення, а участь у житті громади може починатися вже зараз — зі шкільних проєктів, молодіжних рад та локальних ініціатив.

Другий тренінг — «Рідкісний ресурс довіри: як убезпечити себе в мережі» — відбувся у Гармацькій гімназії з дошкільним підрозділом Барської ОТГ. Спікерка Марина Коваль, координаторка Молодіжного банку ініціатив, говорила з учнями про відповідальну поведінку в інтернеті, ризики цифрового середовища, кібербулінг, онлайн-маніпуляції та важливість довіри між дітьми, батьками й учителями.

Молодь активно долучалася до розмови, ділилася власними історіями, ставила запитання й разом шукала способи підтримувати одне одного у непростих ситуаціях. У залі сформувалася атмосфера взаємної підтримки, де кожен міг відверто говорити про свої страхи й сумніви.

Фестиваль, що зміцнює громади

Події 22-го Мандрівного Docudays UA на Вінниччині показали, що документальне кіно й освітні заходи можуть бути значно більшими, ніж культурна програма на кілька днів.

Вони розвивають критичне мислення, допомагають говорити про складні теми війни, прав людини, справедливості та безпеки, зміцнюють довіру й взаєморозуміння між поколіннями, посилюють голос молоді та створюють простір для підтримки тих, хто проживає важкий досвід.

Для ГО «Унікальна країна» важливо, щоб Docudays UA на Вінниччині був не лише фестивалем, а й поштовхом до подальших розмов і змін — у родинах, громадах, школах, ветеранських просторах і публічному житті.

Саме так крок за кроком формується спільнота, яка здатна чути одне одного, діяти разом і відстоювати свої цінності навіть у часи великих викликів.

Підтримка фестивалю

22-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та International Media Support.

Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.